Село Гайки
Село Гайки
Гайки — село, центр сільської ради, розташоване на лівому березі річки Турії, за 22 кілометри на південний схід від районного центру Турійськ і за 10кілометрів від залізничної станції Туропин. Село існуюче, однак за останні 20 років кількість населення значно зменшилася. Площа села майже
Перші люди поселилися на землях вздовж лівого берега річки Турії поблизу дубового гаю, тому таку назву має село. До цього часу на західній околиці села росте два чотириста-річні дуби, а старожили запевняють, що такий ліс тягнувся на декілька кілометрів від села.
В історичній літературі зустрічається назва Гайки і Гайок.
Про те, що село давнє, свідчать архівні документи. 1545 року, коли проводилась ревізія Володимирського замку, село було у власності князя Юрія Овлочинського і Андрія Гнівоша, за що ті мусили утримувати дві городні на Володимирському замку. У 1570 році частина села належала Андрію Овлочинському, за яку він у 1577 році сплачував державі від 4 димарів і 8 городників, а його дружина за іншу частину села платила від 3 димарів і 1 городника.
У 1583 році Гайки належали Володимирському війтові Михайлу Зубицькому і він сплачував від 5 димарів і 7 городників.
У 17 ст. село стало власністю Четвертинських (Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся, том І. – Вінніпег: Волинь, 1984.- с 267, 268).
З початку 18 ст. Гайки були у власності Путошинського (архів ЮЗР,
том 1 ч. 6, Київ, 1876.-с.255).
У 19 — на початку 20 ст., після третього російсько-польського поділу село входило до Вербської волості Володимир-Волинського повіту і знаходилось за
За переписом 1887 року в селі було 72 будинків і 275 жителів, а в колонії під тією ж назвою —10 будинків і 105 жителів.
Перед першою світовою війною в селі Гайки було 75 будинків і 320 жителів і ще 20 будинків і 145 жителів жило по хуторах, де мали по 10-12 десятин землі. Земля була супіщана і піщана, неродюча, кожна сім'я мала ще ділянку лісу та пасовище.
У роки першої світової війни пізнього літа жителів села насильно було вивезено в Катеринославську губернію. Дозволялося брати все, що хотіли, а хто не хотів брати худобу і ужитки, то можна було здавати це державі і отримувати гроші.
Повернулися в село Гайки біженці у 1918 році. Село було спалене, однак на багатьох землях були поселення поляків. Жили мирно, допомагаючи один одному.
До цього часу в пам'яті людей залишилися урочища, де жили хуторяни. Це Мощанка (німецька колонія), Ясенувка, Мунтувка, Іваницьке, Глибочиця, Денисувка, Попове, Окопи, Сергієве, Кузьмове.
Через малоземелля виїхали до Америки Гордій Гаврилюк, Тимофій Войтович, Максим Максимук, проте Тимофій Войтович потім повернувся назад.
Хутірське заселення території залишилося до закінчення Великої Вітчизняної війни.
Перших "совєтів" зустрічали скромно. Прибулі були бідні, ходили в обмотках і часто вночі, через нестачу харчів, викопували картоплю в місцевого населення.(записано із спогадів Лисюк Олени, 1910р.н., в 1996р.). Вони організували школу, де навчання велося російською мовою. Колгосп в 1939-41рр. заснувати не вдалося.
Перед початком Великої Вітчизняної війни забрали в Червону Армію молодих чоловіків, жоден з них з війни не повернувся. Про їхню долю нікому нічого не відомо.
Початок Великої Вітчизняної війни для жителів села Гайки був тривожним, чулося гудіння літаків, що пролітали на схід, німців постійно не було. Старостою був Пінчук Федір, сім'ю якого після війни вивезли в Сибір, де він помер, а додому повернулася тільки дружина. Частина молоді була в партизанських загонах, а частина— в УПА. В Німеччину були вивезені Войтович Марія, Фіщук Адам, Куц Олена, Куц Антон, Крощук Олена, Крощук Ганна, Михайлик Олена, Сампрух Антон, Бурим Емілія.
1943 рік став трагічним як для українців, так і для поляків— мешканців села Гайки. Була винищена польська колонія Свенточин 28.09.1943 року Мокрецькою боївкою УПА. Вбивали невинних українських жінок та дітей і поляки.
З весни до середини липня 1944 року по річці Турії проходив радянсько-німецький фронт. Всі будинки жителів села Гайки німецькі солдати розібрали на будівництво бункерів і укріплення окопів. Після відходу фронту в селі вціліло лише 2 будинки. Навколишні землі були заміновані. Багато селян загинуло від протипіхотних мін, деякі з них знаходять ще й у 21 ст.
На фронт в 1944 році забрали багато чоловіків , багато з них загинули або пропали безвісти. Це Камінський О.І., Макаревич В.Г., Макарович В.М., Максимук О.К., Максимук А.П., Радчук І.М., Семенюк О.П., Солодуха Т.П., Стецюк І.О., Стецюк Т.П., Стецюк Ф.П., Фіщук С.О., Хільчук І.Н.
У 1948 році було створено в селі колгосп ім. Будьонного. Першим головою обрано Гордія Макаровича Антонюка. В колгосп змушували здавати не тільки землю, а й худобу, реманент. Всі роботи виконувалися вручну, в основному жінками та дівчатами, бо чоловіків було мало, а ті, що були, проводили будівельні роботи. Оплатою за працю в колгоспі був хліб, який випікала Марія Крощук.
Одноосібників, що не вступали в колгосп, обкладали непосильними податками, а хуторян силою заставляли перевозити хати в село. Якщо хто не хотів переїжджати добровільно, насильно розбирали хати і перевозили в село. Податки потрібно було платити з корови —
Краще жити стало у 70-х роках 20 ст., коли головою правління колгоспу був Олександр Максимович Адамчук. Дякуючи наполегливості, дотримання суворої дисципліни та порядку, працьовитості, самовідданості голови правління та колгоспників, було побудовано дитячий садок, пилораму, дизельну електростанцію, житлові будинки, приміщення протипожежної частини, корівники, майстерню, гараж, 2 комори, пошту, сільську раду, лазню, медичний пункт.
На західній околиці села заклали 15-гектарний сад, вулиці села обсадили тополями, а приміщення дитячого садка — ялинами.
Високих надоїв від корови (2800-
Прибутки мали від вирощування льону, картоплі та інших овочів, розведення ВРХ. Оплата праці збільшилася. За високі досягнення у праці були нагороджені державними нагородами Білоус Анастасія— орден Червоного Прапора, Назар Микола — орден Жовтневої Революції.
Після війни в селі функціонувала початкова школа. Із східної України були направлені на роботу вчительки Галина Леонтіївна Базик та Галина Самойлівна Столярук, а 1969 р. в Гайки була переведена восьмирічна школа з села Руда. На даний час учительський колектив на 2/3 складається із випускників місцевої школи. По 35-40 років провчителювали Юлія Михайлівна Семенюк, Надія Євменівна Смоляр, Ганна Ульянівна Минькач, Христина Олексіївна Лисюк, Галина Миколаївна Пирожик, Марія Андріївна Антонюк.
Першого грудня 1991 року жителі села взяли участь у Всеукраїнському референдумі на підтримку Акту про державну незалежність України. Із 156 громадян — 155 проголосували за самостійну Україну.
Село Гайки в народі називали коморою скарбів. Це тому, що на його території до цього часу знаходять різноманітні пам'ятки минулого. Так, у 1976 р. учні місцевої школи Є.Г.Філімонюк і А.Ф.Жолоб в урочищі "Денисове" за
Більшу частину скарбу передали у Волинський обласний краєзнавчий музей, а решта залишилася в шести місцевих жителів (записано 19.08.02.1997 р. із слів А.Ф.Жолоба, 1961 р.н. ). У горщику були срібні монети (соліди Яна Казимира, гданські орти, півтораки Сигізмунда ІІІ). Цікаві монети поодиноко знаходять сельчани і в даний час. Старожили стверджують, що тут колись проходила стара козацька дорога, а в урочищі "Окопи", на подвір'ї Стецюка Івана до цього часу рахують, що є могили козаків. Раніше там стояло 3 хрести, а зараз тільки кущі, яких ніхто не вирубує.
Найбільший скарб села— його люди. Тут мала батьківщина Заслуженої артистки України Галини Кажан. Її таланту аплодують не тільки в нашій державі, але й за її межами. Вона любить приїздити в село, часто виступає в школі, а також перед своїми односельчанами.
Золоті руки і в мешканців села. Майже в кожній оселі є речі, зроблені руками Олексія Гаманюка. Стає затишно від тепла грубки чи печі, вимуруваної ним. Привітно дивляться на світ вікна, виготовлені майстром.
А вишиванками Галини Дорошук, Ольги та Володимира Максимуків можна прикрасити будь-які міжнародні виставки.
Справжній талант флориста-дизайнера у Олесі Цюприк. Її вироби, зроблені з сухоцвітів, шишок, соломки, можна купити в магазинах м.Луцька.
Більше 40р. віддала вихованню підростаючого покоління Ганна Ульянівна Минькач. Вчила любити людей, наш край, а її ніжне сопрано звучало не тільки в селах сільської ради, а й в районі, області. Любов вчительки до рідного краю вилилась у поетичні рядки, написані до 460-ї річниці першої писемної згадки про села сільської ради.
1. Примружився заспаний ранок, Приспів:
Росою умились поля, В вінках з лісів всі наші села,
Почувши пісні полісянок, Над ними неба височінь.
Всміхнулася рідна земля. Між ними Турія весела
Пісні несе у далечінь
2. Зринає Руда старовинна, 3. Замости стоять за мостами,
Мов човен у сивій імлі. Мов сторож рахує замки.
Хай час пролітає невпинно, Як діти до рідної мами,
Безсмертна вона на землі. Збираються тут земляки.
4. А Гайки — то наша столиця, 5. І Ягідне піснею дише,
Достойна людської хвали. До зір тая пісня летить.
Дівчата у нас білолиці, Спадає на озеро тиша,
І хлопці ростуть, як орли. Ледь-ледь очерет шелестить.
Приспів:
В вінках з пісень всі наші села,
Які зріднились на віки.
Єднає пісня нас весела,
Ми з різних сіл — а земляки.
На 1 січня 2020 року в селі Гайки проживало 187 чоловік у 78 будинках. У даний час в Гайківській ЗОШ І-ІІ ступенів навчається 54 учні, дитячий садок відвідує 18 дітей. Функціонує клуб, старостинський округ медпункт, бар, магазин, пошта, фермерське господарство «Зламанцеве», Село має хороші перспективи для розвитку зеленого туризму.
На захід від села Гайки за півтора кілометра є одне з найбільших покладів торфово-лікувальних грязей (понад 43 тис. м. куб.).
На північ від села на відстані
