Міська рада звернулась до суду з позовом до особи про стягнення збитків, завданих фактичним користуванням земельною ділянкою. Так, позивач просив суд стягнути на його користь з відповідача збитки в сумі 115 330,60грн., завдані внаслідок неодержання доходів за фактичне використання земельної ділянки.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позову. Суди виходили з того, що право власності територіальної громади на земельну ділянку, на якій розташовані будівлі, що належать відповідачу, є доведеним та відповідає закону, відповідач безпідставно (без наявності договору оренди) використовував земельну ділянку, що позбавило міську раду права на отримання доходу у вигляді платежів з орендної плати.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23.12.2020р. у справі №184/2049/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93879626) касаційну скаргу відповідача було задоволено частково, рішення судів першої та апеляційної інстанції змінено у мотивувальній частині щодо підстав задоволення позовних вимог.

Так, Верховний Суд вказав, що міська рада обґрунтовуючи вимоги про стягнення коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій розміщено об’єкт нерухомого майна відповідача, як на правову підставу задоволення позову, послалася на ст.22, 1166 ЦК України, ст.156 ЗК України, норми Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993р. №284), які регулюють правовідносини з відшкодування збитків, в тому числі землекористувача. А суди попередніх інстанцій погодилися з таким правовим обґрунтування позову.

Верховний Суд роз’яснив, що за змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов’язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних – приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов’язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов’язаннях. Натомість для кондикційних зобов’язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Обов’язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов’язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Предметом позову у цій справі є стягнення з власника об’єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розміщено.

Суд касаційної інстанції вказав, що відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об’єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об’єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Тому відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов’язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч.1 ст.1212 ЦК України.